We are now on sacred ground, in terms of the book of Daniel, for we have arrived at the verses which represent the Midnight Cry for the one hundred and forty-four thousand. The verses also identify the sealing of the ensign who are lifted up. These are the verses that are the portion from the book of Daniel that relates to the last days that is unsealed, and represent Daniel’s expression of the Revelation of Jesus Christ that is unsealed when the “time is at hand,” just before probation closes in verse sixteen.
Ми зараз на священній землі, у контексті книги Даниїла, бо ми дійшли до віршів, які представляють Опівнічний клич для ста сорока чотирьох тисяч. Ці вірші також вказують на запечатування знаменоносців, яких підносять. Це ті вірші, що становлять частину з книги Даниїла, яка стосується останніх днів і є розпечатаною, і вони являють виклад Даниїла про Об’явлення Ісуса Христа, яке розпечатується, коли "час близький", безпосередньо перед тим, як у шістнадцятому вірші закривається час випробування.
It is Rome that establishes the vision, as represented in verse fourteen of chapter eleven, and it is therefore important to look closely at Rome as we navigate through verses eleven through fifteen, for where there is “no vision, the people perish,” and if you will not believe Isaiah chapter seven, verses eight and nine, “surely you will not be established.”
Саме Рим утверджує видіння, як це представлено в чотирнадцятому вірші одинадцятого розділу, і тому важливо уважно придивитися до Рима, коли ми рухаємося через вірші з одинадцятого по п’ятнадцятий, бо де «немає видіння, народ гине», і якщо ви не повірите Ісаї, сьомий розділ, вірші восьмий і дев’ятий, «напевно ви не будете утверджені».
Uriah Smith references a prophetic rule at least four times in his book, Daniel and the Revelation. That rule identifies that a prophetic power is not identified in prophecy until it becomes “connected” with the people of God. The first reference he addresses it is in connection with the introduction of Babylon into the prophetic testimony.
У своїй книзі «Daniel and the Revelation» Урія Сміт щонайменше чотири рази посилається на пророче правило. Це правило визначає, що пророчу силу не ототожнюють у пророцтві доти, доки вона не стане «пов’язаною» з народом Божим. Уперше він звертається до нього у зв’язку із введенням Вавилону до пророчого свідчення.
“It is a manifest rule of interpretation that we may look for nations to be noticed in prophecy when they become so far connected with the people of God that mention of them becomes necessary to make the records of sacred history complete.” Uriah Smith, Daniel and the Revelation, 46.
"Очевидним правилом тлумачення є те, що ми можемо очікувати згадок про народи у пророцтвах тоді, коли вони стають настільки пов’язаними з Божим народом, що згадка про них стає необхідною для повноти записів священної історії." Урія Сміт, Даниїл і Одкровення, 46.
At least three other times, Smith addresses the rule, and he points to the “league” of the Jews in each of the three, but in one reference he identifies the league as being fulfilled in 162 BC, but the other two references are in agreement with the modern historians, who identify the fulfillment of the “league” of the Jews and Rome as 161 BC.
Щонайменше ще тричі Сміт розглядає це правило і кожного разу посилається на «союз» юдеїв, але в одній згадці він датує укладення союзу 162 р. до н. е., тоді як інші дві згадки узгоджуються із сучасними істориками, які датують укладення «союзу» юдеїв і Риму 161 р. до н. е.
“It is unnecessary to remind the reader that earthly governments are not introduced into prophecy till they become in some way connected with the people of God. Rome became connected with the Jews, the people of God at that time, by the famous Jewish League, BC 161. 1 Maccabees 8; Josephus’s Antiquities, book 12, chapter 10, section 6; Prideaux, Vol. II, page 166. But seven years before this, that is, in BC 168, Rome had conquered Macedonia, and made that country a part of its empire. Rome is therefore introduced into prophecy just as, from the conquered Macedonian horn of the goat, it is going forth to new conquests in other directions. It therefore appeared to the prophet, or may be properly spoken of in this prophecy, as coming forth from one of the horns of the goat.” Uriah Smith, Daniel and the Revelation, 175.
«Немає потреби нагадувати читачеві, що земні уряди не вводяться в пророцтво доти, доки вони якимось чином не стають пов’язаними з народом Божим. Рим став пов’язаним з юдеями, народом Божим того часу, через відомий юдейський союз, 161 р. до Р. Х. 1 Маккавеїв 8; Юдейські старожитності Йосипа Флавія, книга 12, розділ 10, частина 6; Prideaux, Vol. II, page 166. Але за сім років до цього, тобто 168 р. до Р. Х., Рим підкорив Македонію і зробив цю країну частиною своєї імперії. Отже, Рим вводиться в пророцтво саме тоді, коли він, виходячи з підкореного македонського рогу козла, прямує до нових завоювань в інших напрямках. Тому пророкові він явився, або про нього в цьому пророцтві можна належно говорити, як про такого, що виходить від одного з рогів козла». Урія Сміт, Даниїл і Об’явлення, 175.
But Smith also states that it was 162 BC.
Але Сміт також стверджує, що це був 162 рік до н. е.
“The same power was also to stand in the Holy Land, and consume it. Rome became connected with the people of God, the Jews, by alliance, BC 162, from which date it holds a prominent place in the prophetic calendar. It did not, however, acquire jurisdiction over Judea by actual conquest till BC 63; and then in the following manner.” Uriah Smith, Daniel and the Revelation, 259.
«Та сама влада мала також стати в Святій Землі й пожерти її. Рим увійшов у зв’язок із народом Божим, юдеями, через союз у 162 р. до Р. Х., і від цієї дати він посідає визначне місце в пророчому календарі. Однак він не здобув юрисдикції над Юдеєю шляхом фактичного завоювання аж до 63 р. до Р. Х.; і сталося це таким чином». Урія Сміт, Daniel and the Revelation, 259.
And then the third time he references the event, he again says 161 BC.
А потім утретє, коли він посилається на цю подію, він знову каже 161 р. до н. е.
“Having taken us down through the secular events of the empire to the end of the seventy weeks, the prophet, in verse 23, takes us back to the time when the Romans became directly connected with the people of God by the Jewish league, BC 161: from which point we are then taken down in a direct line of events to the final triumph of the church, and the setting up of God’s everlasting kingdom. The Jews, being grievously oppressed by the Syrian kings, sent an embassy to Rome, to solicit the aid of the Romans, and to join themselves in ‘a league of amity and confederacy with them.’ 1 Maccabees 8; Prideaux, II, 234; Josephus’s Antiquities, book 12, chapter 10, section 6. The Romans listened to the request of the Jews, and granted them a decree, couched in these words:—
«Провівши нас через світські події імперії до кінця сімдесяти тижнів, пророк у 23-му вірші повертає нас до часу, коли римляни через юдейський союз безпосередньо увійшли у зв’язок із народом Божим, 161 р. до Р. Х.; від цього моменту нас далі ведено прямою лінією подій аж до остаточного тріумфу церкви та встановлення Божого вічного царства. Юдеї, зазнаючи тяжкого гноблення від сирійських царів, послали посольство до Риму, щоб просити допомоги римлян і вступити з ними в «союз дружби та конфедерації». 1 Maccabees 8; Prideaux, II, 234; Josephus’s Antiquities, book 12, chapter 10, section 6. Римляни вислухали прохання юдеїв і надали їм постанову, викладену в таких словах:—»
“‘The decree of the senate concerning a league of assistance and friendship with the nation of the Jews. It shall not be lawful for any that are subject to the Romans, to make war with the nation of the Jews, nor to assist those that do so, either by sending them corn, or ships, or money; and if any attack be made upon the Jews, the Romans shall assist them as far as they are able; and again, if any attack be made upon the Romans, the Jews shall assist them. And if the Jews have a mind to add to, or to take from, this league of assistance, that shall be done with the common consent of the Romans. And whatever addition shall thus be made, it shall be of force.’ ‘This decree,’ says Josephus, ‘was written by Eupolemus, the son of John, and by Jason, the son of Eleazer, when Judas was high priest of the nation, and Simon, his brother, was general of the army. And this was the first league that the Romans made with the Jews, and was managed after this manner.’” Uriah Smith, Daniel and the Revelation, 271.
"Постанова сенату щодо союзу допомоги та дружби з народом юдеїв. Жодному з підданих Риму не дозволяється вести війну проти народу юдеїв, ані допомагати тим, хто так чинить, ані шляхом надсилання їм зерна, кораблів чи грошей; і якщо на юдеїв буде вчинено напад, римляни допоможуть їм настільки, наскільки зможуть; і, навпаки, якщо напад буде вчинено на римлян, юдеї допоможуть їм. А якщо юдеї матимуть намір щось додати до цього союзу допомоги чи щось із нього відняти, це буде зроблено за спільною згодою римлян. І будь-яке таке доповнення матиме силу." "Ця постанова, — каже Йосиф, — була написана Євполемом, сином Йоана, та Ясоном, сином Елеазара, коли Юда був первосвящеником народу, а Симон, його брат, був полководцем війська. І це був перший союз, який римляни уклали з юдеями, і його було оформлено таким чином." Урія Сміт, Даниїл і Об'явлення, 271.
It is not my burden to explain why Smith cited 162 BC, other than my assumption it was a typo. My point is in referencing the emphasis he places upon what he identifies as “a manifest rule of interpretation that we may look for nations to be noticed in prophecy when they become so far connected with the people of God that mention of them becomes necessary to make the records of sacred history complete.” When Smith emphasizes that rule, he identifies that Rome became connected with the people of God at the “league,” of verse twenty-three in 161 BC, but Smith identifies that Rome is first introduced into the prophetic narrative in 200 BC, thirty-nine years before 161 BC.
Не мій обов’язок пояснювати, чому Сміт послався на 162 р. до н. е., окрім мого припущення, що це була друкарська помилка. Суть мого аргументу — у тому, щоб відзначити наголос, який він робить на тому, що він окреслює як «очевидне правило тлумачення: ми можемо очікувати, що народи згадуватимуться в пророцтві тоді, коли вони настільки пов’яжуться з Божим народом, що згадка про них стане необхідною для повноти записів священної історії». Коли Сміт наголошує на цьому правилі, він зазначає, що Рим пов’язався з Божим народом при «союзі» у двадцять третьому вірші в 161 р. до н. е., але Сміт вказує, що Рим уперше вводиться в пророчий наратив у 200 р. до н. е., за тридцять дев’ять років до 161 р. до н. е.
“A new power is now introduced,—‘the robbers of thy people;’ literally, says Bishop Newton, ‘the breakers of thy people.’ Far away on the banks of the Tiber, a kingdom had been nourishing itself with ambitious projects and dark designs. Small and weak at first, it grew with marvelous rapidity in strength and vigor, reaching out cautiously here and there to try its prowess, and test the vigor of its warlike arm, till, conscious of its power, it boldly reared its head among the nations of the earth, and seized with invincible hand the helm of their affairs. Henceforth the name of Rome stands upon the historic page, destined for long ages to control the affairs of the world, and exert a mighty influence among the nations even to the end of time.
Нова сила тепер з’являється — «грабіжники твого народу»; буквально, каже єпископ Ньютон, — «ті, хто ламають твій народ». Далеко, на берегах Тибру, царство плекало честолюбні задуми й темні наміри. Малим і слабким спочатку, воно дивовижно швидко зростало в силі та міці, обережно простягаючись то тут, то там, щоб випробувати свою доблесть і перевірити міць своєї войовничої руки, аж поки, усвідомивши свою силу, гордо підняло голову серед народів землі й нездоланною рукою схопило кермо їхніх справ. Відтоді ім’я Риму постає на сторінках історії, суджене на довгі віки керувати справами світу й чинити потужний вплив серед народів аж до кінця часів.
“Rome spoke; and Syria and Macedonia soon found a change coming over the aspect of their dream. The Romans interfered in behalf of the young king of Egypt, determined that he should be protected from the ruin devised by Antiochus and Philip. This was BC 200, and was one of the first important interferences of the Romans in the affairs of Syria and Egypt.” Uriah Smith, Daniel and the Revelation, 256.
«Рим заговорив; і Сирія та Македонія невдовзі побачили, як вигляд їхньої мрії почав змінюватися. Римляни втрутилися на користь молодого царя Єгипту, постановивши, що його слід захистити від загибелі, яку задумали Антіох і Філіпп. Це було 200 року до Р. Х., і було одним із перших важливих втручань римлян у справи Сирії та Єгипту». Uriah Smith, Daniel and the Revelation, 256.
Rome is first introduced into the prophetic narrative in the year 200 BC, and that introduction in verse fourteen, is the most significant reference of Rome in all of Daniel, for it is the very verse that defines Rome as the symbol that establishes the vision. Why Smith could emphasize such a rule of prophecy, then cite 161 BC, while also identifying the year 200 BC, as the point where the power of Rome was “introduced,” is not a problem I wish to resolve. If I have a question that needs to be resolved, it would be whether the rule as defined by Smith is valid or not. If it is valid, then I would argue that verse fourteen, must have a connection with the Jews, that occurred before the league of 161 BC.
Рим уперше вводиться до пророчої оповіді у 200 році до н. е., і це введення в чотирнадцятому вірші є найзначущішою згадкою Риму в усій книзі Даниїла, бо саме цей вірш визначає Рим як символ, що встановлює видіння. Чому Сміт міг наголошувати на такому правилі пророцтва, а тоді наводити 161 рік до н. е., водночас визначаючи 200 рік до н. е. як момент, коли влада Риму була «введена», — це не проблема, яку я бажаю розв’язувати. Якщо в мене є питання, що потребує вирішення, то це те, чи є чинним правило, як його визначив Сміт, чи ні. Якщо воно чинне, то я б стверджував, що чотирнадцятий вірш повинен мати зв’язок із юдеями, який мав місце до союзу 161 року до н. е.
I understand that the history of verses thirteen to fifteen, are identifying a history in the last days when papal Rome intrudes herself into prophetic history, and she does so in connection with the United States, who are God’s people in that history. Because Jesus always illustrates the end with the beginning, the year 200 BC, when pagan Rome came into history, must have a connection with people of God in that history. Therefore, I agree with Smith’s rule, even if he found no direct connection between Rome and the Jews in the year 200 BC.
Я розумію, що розповідь у віршах із тринадцятого по п’ятнадцятий окреслює події останніх днів, коли папський Рим вторгається в пророч у історію і робить це у зв’язку зі Сполученими Штатами, які в тій історії є Божим народом. Оскільки Ісус завжди ілюструє кінець початком, рік 200 до н. е., коли язичницький Рим з’явився в історії, повинен мати зв’язок із Божим народом у тій історії. Тому я погоджуюся з правилом Сміта, навіть якщо він не знайшов прямого зв’язку між Римом і юдеями у 200 році до н. е.
Verses eleven and twelve, identify the victory and aftermath of the Battle of Raphia, which occurred in 217 BC, between the Seleucid Empire, led by Antiochus III Magnus, or “The Great”, and the Ptolemaic Kingdom of Egypt, led by King Ptolemy IV Philopator. This battle occurred during the struggle for control over Coele-Syria (southern Syria) and southern Palestine, territories contested between the Ptolemaic and Seleucid kingdoms. Ptolemy IV Philopator’s victory at Raphia allowed him to maintain control over Coele-Syria and southern Palestine for a time.
Одинадцятий і дванадцятий вірші описують перемогу та наслідки битви при Рафії, що відбулася 217 року до н. е. між Державою Селевкідів на чолі з Антіохом III Великим та Єгиптом Птолемеїв на чолі з царем Птолемеєм IV Філопатором. Ця битва сталася під час боротьби за контроль над Келесирією (південною Сирією) та південною Палестиною — територіями, за контроль над якими змагалися держави Птолемеїв і Селевкідів. Перемога Птолемея IV Філопатора при Рафії дозволила йому на певний час зберегти контроль над Келесирією та південною Палестиною.
The Battle of Panium, which occurred seventeen years later in 200 BC, also known as the Battle of Mount Panium or the Battle of Paneas, was between the Seleucid Empire, led by King Antiochus III, and the Ptolemaic Kingdom of Egypt, led by King Ptolemy V.
Битва при Паніумі, що відбулася через сімнадцять років, у 200 році до н. е., також відома як битва на горі Паніум або битва при Панеасі, була між Селевкідською імперією, очолюваною царем Антіохом III, та Птолемеївським царством Єгипту, очолюваним царем Птолемеєм V.
Thirty-one years later, in 167 BC, the Maccabean Revolt, a Jewish rebellion against the Seleucid Empire’s attempts to suppress Jewish religious practices and impose Hellenistic culture, began in the town of Modein, a small town located in the region of Judea, in what is now modern-day Israel.
Через тридцять один рік, у 167 р. до н. е., повстання Маккавеїв — юдейське повстання проти спроб Селевкідської імперії придушити юдейські релігійні практики та нав’язати елліністичну культуру — розпочалося в містечку Модіїн, невеликому населеному пункті в Юдеї, на території сучасного Ізраїлю.
The event in question involved the infamous Greek Seleucid ruler, Antiochus IV Epiphanes, who had imposed strict Hellenistic practices on the Jewish population, including the prohibition of Jewish religious observances and the desecration of the Temple in Jerusalem. In an effort to enforce his decrees, Antiochus sent representatives to various towns and villages to compel the Jewish inhabitants to comply with his orders.
Йшлося про подію за участю сумнозвісного грецького селевкідського правителя Антіоха IV Епіфана, який запровадив суворі елліністичні практики щодо єврейського населення, зокрема заборону єврейських релігійних обрядів і осквернення Храму в Єрусалимі. Намагаючись забезпечити виконання своїх наказів, Антіох послав представників до різних міст і сіл, щоб змусити єврейських мешканців підкорятися його наказам.
In Modein, one of the Seleucid officials arrived to enforce the king’s decree by commanding the Jewish inhabitants to participate in pagan rituals and make offerings to Greek gods. An elderly Jewish priest named Mattathias refused to comply with the order and killed both a Jew who stepped forward to offer the sacrifice and the Seleucid official. This act of defiance by Mattathias and his family marked the beginning of the Maccabean Revolt against Seleucid rule.
У Модіїні прибув один із селевкідських урядовців, щоб забезпечити виконання царського указу, наказавши юдейським мешканцям брати участь у язичницьких обрядах і приносити жертви грецьким богам. Літній юдейський священик на ім’я Маттатія відмовився виконати наказ і вбив як юдея, який вийшов уперед, щоб принести жертву, так і селевкідського урядовця. Цей акт непокори з боку Маттатії та його родини став початком повстання Маккавеїв проти влади Селевкідів.
Mattathias and his five sons, including Judas Maccabee, fled to the hills and began a guerrilla war against the Seleucid forces. The revolt eventually grew in strength and support, leading to a series of military victories against the Seleucids.
Маттатія та його п’ятеро синів, серед яких був і Юда Маккавей, утекли в гори й розпочали партизанську війну проти сил Селевкідів. Зрештою повстання зміцніло та здобуло широку підтримку, що привело до низки військових перемог над Селевкідами.
The events at Modein in 167 BC, were a pivotal moment in Jewish history, marking the beginning of the Maccabean Revolt and the struggle for religious freedom and independence against foreign rule. The rededication of the second temple in Jerusalem, which marks the historical event celebrated during Hanukkah, occurred in 164 BC, three years before the “league” of verse twenty-three.
Події в Модіїні 167 року до Р. Х. стали переломним моментом в юдейській історії, ознаменувавши початок повстання Маккавеїв і боротьби за релігійну свободу та незалежність від чужоземного панування. Повторне освячення другого храму в Єрусалимі, яке позначає історичну подію, що відзначається під час Хануки, відбулося в 164 році до Р. Х., за три роки до «союзу» у двадцять третьому вірші.
After reclaiming Jerusalem and the Temple, the Maccabees cleansed the Temple of the pagan defilements and restored it to its proper religious use. According to tradition, they found only a single cruse of consecrated oil, enough to light the menorah for only one day. Actually, no contemporary historical witness of that event exists, and it was not until the sixth century that the Jewish fable is found in literature. Sister White compares the apostate Jewish church with the Catholic church, especially emphasizing that both churches base the religion upon human customs and traditions. As with the many various fabricated miracles within the history of the papal Church, the fable of the one days oil lasting for eight days has no historical witness.
Після відвоювання Єрусалима й Храму Маккавеї очистили Храм від язичницьких осквернень і повернули його до належного релігійного призначення. За переказом, вони знайшли лише один глечик освяченої олії — її вистачало, щоб запалити менору лише на один день. Насправді не існує жодного сучасного історичного свідчення про ту подію, і лише в шостому столітті ця юдейська байка з’являється в літературі. Сестра Вайт порівнює відступницьку юдейську церкву з Католицькою Церквою, особливо наголошуючи, що обидві церкви ґрунтують свою релігію на людських звичаях і традиціях. Як і у випадку з численними вигаданими чудесами в історії папської Церкви, байка про те, що олія, якої було лише на один день, горіла вісім днів, не має історичного свідчення.
Verse ten, of Daniel chapter eleven, identifies the first battle of the three battles of verse forty, which I have previously identified as three battles of a cold war, as well as, three proxy wars. A sister questioned my defining the Ukrainian War, which is the second of these three wars as cold wars, for as she correctly pointed out there has been abundant death and destruction. What I have been defining in previous articles as the three battles of the “cold war”, was defined in those terms to draw a distinction between these three battles and the three World Wars that occur during the history of the earth beast of Revelation thirteen. These three wars are proxy wars and have also been defined that way.
Десятий вірш одинадцятого розділу книги Даниїла визначає першу битву з трьох битв сорокового вірша, які я раніше ототожнив як три битви холодної війни, а також як три проксі-війни. Одна сестра поставила під сумнів моє визначення Української війни, яка є другою з цих трьох воєн, як холодної війни, оскільки, як вона слушно зауважила, було вдосталь смерті й руйнувань. Те, що я в попередніх статтях визначав як три битви «холодної війни», було окреслено в цих термінах для того, щоб провести розрізнення між цими трьома битвами і трьома світовими війнами, що відбуваються протягом історії земного звіра з Об’явлення тринадцятого розділу. Ці три війни є проксі-війнами, і їх також було визначено саме так.
I intend to identify those three battles as “the three battles of verse forty” or proxy wars, from this point onward in these articles, to remove the discrepancy of identifying a hot war as a cold war. By my definition, the three battles of verse forty, do not include the battle of 1798, which is part of verse forty, but only the three battles from the time of the end in 1989 unto the Sunday law of verse forty-one. The three battles are more correctly identified as proxy wars, that are accomplished within the context of the warfare between the king of the north and the king of the south, which in the history of verse forty, represent the warfare between Catholicism (the king of the north) and Communism (the king of the south).
Надалі в цих статтях я маю намір визначати ті три битви як «три битви сорокового вірша» або проксі-війни, щоб усунути невідповідність, яка виникає, коли гарячу війну ототожнюють із холодною війною. За моїм визначенням, три битви сорокового вірша не включають битву 1798 року, яка є частиною сорокового вірша, а лише три битви від часу кінця в 1989 році до недільного закону сорок першого вірша. Ці три битви правильніше визначати як проксі-війни, що здійснюються в контексті воєнного протистояння між царем півночі та царем півдня, які в історії сорокового вірша являють собою боротьбу між католицизмом (царем півночі) та комунізмом (царем півдня).
The first of those three battles identifies the victory of Catholicism over Communism in 1989, as the papacy joined with its proxy army, represented by the United States, in sweeping away the Soviet Union in 1989, though Russia, the head (or “fortress”), was left standing. The current Ukrainian War is once again a battle between Catholicism and Communism, with the papacy employing the Ukrainian government as its proxy against Russia, along with the support of the papacy’s previous proxy power, the United States, including the rest of the globalist western world. That war is represented in verses eleven and twelve, and identifies that Communism (Russia), will prevail over Catholicism.
Перша з тих трьох битв позначає перемогу католицизму над комунізмом у 1989 році, коли папство об’єдналося зі своєю армією-проксі, представленою Сполученими Штатами, у поваленні Радянського Союзу в 1989 році, хоча Росія, голова (або «фортеця»), встояла. Нинішня війна в Україні знову є битвою між католицизмом і комунізмом, при цьому папство використовує український уряд як свого посередника проти Росії, разом із підтримкою попередньої посередницької сили папства — Сполучених Штатів, а також решти глобалістичного західного світу. Та війна представлена в одинадцятому й дванадцятому віршах і вказує, що комунізм (Росія) переможе католицизм.
The third of those three proxy battles is represented in verse fifteen, as the Battle of Panium. The battle was between the Ptolemaic kingdom (the king of the south) and the Seleucid kingdom (the king of the north). In that battle the proxy army of Catholicism is once again the United States.
Третя з тих трьох опосередкованих битв представлена у п’ятнадцятому вірші як битва при Панії. Битва відбувалася між Птолемеївським царством (царем півдня) та Селевкідським царством (царем півночі). У тій битві опосередкованим військом католицизму знову є Сполучені Штати.
In the first battle in 1989, the proxy army of the Republican horn of the United States was employed by the papacy to bring down the political structure of the Soviet Union, while leaving intact, its head (Russia). In the second battle, which is the Ukrainian war, the proxy army of the Nazi’s is defeated by Russia. In the third battle the United States, the proxy army of the papacy again defeats the king of the south.
У першій битві 1989 року папство використало проксі-армію республіканського рогу Сполучених Штатів, щоб зруйнувати політичну структуру Радянського Союзу, водночас залишивши недоторканою його голову (Росію). У другій битві, якою є українська війна, проксі-армія нацистів зазнає поразки від Росії. У третій битві Сполучені Штати, знову як проксі-армія папства, перемагають царя півдня.
The three battles bear the signature of “Truth”, with the first and last battles being carried out by the victorious proxy army of the United States. In the first battle the head of the king of the south was left intact, and in the third battle the proxy army of the United States, becomes the head of the king of the south. The second proxy army was also the proxy army of the papacy in the Second World War. In both instances the proxy army of Nazism was and will be defeated. The papacy fully subdues all her enemies before verse sixteen, when the threefold union is accomplished.
Три битви несуть на собі відбиток «Правди», причому першу й останню битви веде переможна проксі-армія Сполучених Штатів. У першій битві голова царя півдня була залишена неушкодженою, а в третій битві проксі-армія Сполучених Штатів стає головою царя півдня. Друга проксі-армія також була проксі-армією папства у Другій світовій війні. В обох випадках проксі-армія нацизму була і буде переможена. Папство повністю підкорює всіх своїх ворогів до шістнадцятого вірша, коли укладається потрійний союз.
“Ptolemy [Putin] lacked the prudence to make a good use of his victory. Had he followed up his success, he would probably have become master of the whole kingdom of Antiochus; but content with making only a few menaces and a few threats, he made peace that he might be able to give himself up to the uninterrupted and uncontrolled indulgence of his brutish passions. Thus, having conquered his enemies, he was overcome by his vices, and, forgetful of the great name which he might have established, he spent his time in feasting and lewdness.
Птолемею [Путіну] забракло розсудливості, щоб як слід скористатися своєю перемогою. Якби він закріпив свій успіх, він, ймовірно, став би володарем усього царства Антіоха; але, задовольнившись тим, що обмежився лише кількома залякуваннями та погрозами, він уклав мир, щоб мати змогу віддатися безперервному й неконтрольованому потуранню своїм звірячим пристрастям. Так, перемігши своїх ворогів, він був переможений власними пороками і, забувши про велике ім’я, яке міг би здобути, проводив час у бенкетах і розпусті.
“His heart was lifted up by his success, but he was far from being strengthened by it; for the inglorious use he made of it caused his own subjects to rebel against him.” Uriah Smith, Daniel and the Revelation, 254.
Його серце загордилося від успіху, але він був далекий від того, щоб зміцнитися цим; бо безславне використання ним цього спричинило, що його власні піддані повстали проти нього. Урія Сміт, Даниїл і Об'явлення, 254.
A second witness that the victory of Putin marks his end, is with the southern kingdom of Judah’s king Uzziah, whose heart was also lifted up by his military victories, and thereafter, as with Ptolemy, sought to perform the work of the priests in the sanctuary, and was struck with leprosy and immediately removed from power. Putin’s victory in the Ukrainian war marks the beginning of his end as the king of the south (the king of atheism). His end was typified with the beginning of verse forty’s prophetic king of the south (France), which identified a revolution that overthrew the leadership, as happened with Ptolemy. Putin’s end was also represented with the end of the Soviet Union, where the leader (Gorbachev), dissolved the Soviet Union, and immediately took a job with the United Nations, the last-day globalist symbol of atheism, the king of the south. After Putin’s victory in the Ukraine, he is also typified by Napoleon at Waterloo, and the exile that followed; and also, king Uzziah, with his leprosy, and the exile that followed, as well as Ptolemy’s drunken end and the end of the Soviet Union in 1989.
Другим свідченням того, що перемога Путіна знаменує його кінець, є випадок із царем південного царства Юди, Уззією, серце якого також загордилося через військові перемоги, і згодом, як і Птолемей, він намагався виконувати працю священиків у святині, за що був уражений проказою і негайно усунений від влади. Перемога Путіна в українській війні знаменує початок його кінця як царя півдня (царя атеїзму). Його кінець був типологічно представлений початком пророчого царя півдня сорокового вірша (Франція), який позначав революцію, що повалила керівництво, як сталося з Птолемеєм. Його кінець також був представлений кінцем Радянського Союзу, коли керівник (Горбачов) розпустив Радянський Союз і негайно влаштувався на роботу в Організацію Об’єднаних Націй — глобалістичний символ атеїзму останніх днів, цар півдня. Після перемоги Путіна в Україні він також типологічно представлений Наполеоном під Ватерлоо та наступним вигнанням; а також царем Уззією з його проказою та наступним вигнанням, а ще — п’яним кінцем Птолемея і кінцем Радянського Союзу 1989 року.
The Battle of Panium occurred in 200 BC, and in that very year Rome openly intercedes into history. Their insertion into the prophetic narrative precedes the conquering of Jerusalem represented in verse sixteen, and fulfilled in 63 BC. at the time she proclaimed that she was the defender of the child king in Egypt. In the third battle of verse forty, involving the kings of the north and south, the papacy will insert itself into history again, pretending to be the protector of Russia. At that same time Seleucus, in the type, defeated Ptolemy in the battle of Panium, thus identifying that the United States, the proxy army of the papacy in the first and last battles of verse forty, defeats “Egypt” (the king of the south).
Битва при Панії відбулася у 200 році до Р. Х., і саме того року Рим відкрито втручається в історію. Його входження в пророчий наратив передує завоюванню Єрусалима, представленому в шістнадцятому вірші й здійсненому в 63 році до Р. Х., у той час, коли він проголосив себе оборонцем царя-дитини в Єгипті. У третій битві сорокового вірша, що охоплює царів півночі та півдня, папство знову втрутиться в історію, удаючи із себе захисника Росії. У той самий час Селевк, у прообразі, переміг Птолемея в битві при Панії, тим самим вказуючи на те, що Сполучені Штати, опосередкована армія папства в першій і останній битвах сорокового вірша, перемагають «Єгипет» (царя півдня).
In the year 200 BC, we symbolically find the papacy, as the whore of Tyre begins to sing her songs of fornication in advance of the threefold union at the Sunday law of verse sixteen. At the same time the United States prevails over the United Nations, thus securing its position as the premier king of the ten kings. All the dynamics of the threefold union that are accomplished at the Sunday law, are settled before verse sixteen.
У 200 році до н. е. ми символічно бачимо папство, коли блудниця Тиру починає співати свої пісні розпусти, випереджаючи триєдиний союз при недільному законі у шістнадцятому вірші. Водночас Сполучені Штати беруть гору над Організацією Об’єднаних Націй, тим самим закріплюючи своє становище як провідний цар серед десяти царів. Усі процеси триєдиного союзу, що здійснюються при недільному законі, встановлені до шістнадцятого вірша.
The dragon power’s political structure, as represented by the United Nations, agrees, in verse sixteen, to give its political structure to the beast, but before it does so the papacy conquers the religion of the dragon. Paganism must once again, be taken away. Protestantism was removed in the Reagan years, in the first battle of verse forty, and in the time of the last Republican president the religion of the dragon will also be placed into subjection to the religion of Catholicism, as it was in the year 508. The process of removing any religious resistance to the papacy being placed upon the throne began in the Reagan years, and it ends in the Trump years. The resistance of apostate Protestantism against Catholicism was removed in the first battle of verse forty, and the resistance of spiritualism will be removed in the last battle of verse forty.
Політична система сили дракона, яку представляє Організація Об’єднаних Націй, у вірші шістнадцятому погоджується передати свою політичну систему звірові, але перш ніж це станеться, папство підкорює релігію дракона. Язичництво знову має бути усунуте. Протестантизм було усунено в роки Рейгана, у першій битві сорокового вірша, а за часів останнього президента-республіканця релігія дракона також буде підпорядкована католицизму, як це було у 508 році. Процес усунення будь-якого релігійного опору встановленню папства на престолі розпочався в роки Рейгана і завершиться в роки Трампа. Опір відступницького протестантизму проти католицизму було усунуто в першій битві сорокового вірша, а опір спіритизму буде усунено в останній битві сорокового вірша.
In the same complicated interplay of human events, apostate Protestantism must establish itself as the religious and political authority over the ten kings of Revelation chapter seventeen. Thus, the Battle of Panium is identifying when the United States prevails over the United Nations, just before the Sunday law of verse sixteen.
У тому самому складному переплетінні людських подій відступницький протестантизм має утвердитися як релігійна і політична влада над десятьма царями із сімнадцятого розділу книги Одкровення. Отже, битва при Паніумі вказує на час, коли Сполучені Штати беруть гору над Організацією Об’єднаних Націй, безпосередньо перед недільним законом шістнадцятого вірша.
It is an established rule of prophecy that the dragon, the beast and the false prophet each have their own peculiar prophetic characteristics. One of those prophetic characteristics is that the beast (Catholicism), is always prophetically located in the city of Rome. The False Prophet is always prophetically located in the United States. But with the dragon, the characteristic of where the dragon is prophetically located is that it always moves. The dragon began in heaven, then came to the Garden of Eden, and eventually the dragon is located in Egypt.
Усталене правило пророцтва полягає в тому, що дракон, звір і фальшивий пророк кожен має свої особливі пророчі ознаки. Однією з цих пророчих ознак є те, що звір (католицизм) пророчо завжди перебуває в місті Римі. Фальшивий пророк пророчо завжди перебуває у Сполучених Штатах. Але щодо дракона, то ознака того, де дракон пророчо перебуває, полягає в тому, що він постійно переміщується. Дракон почався на небі, потім прийшов до Едемського саду, і зрештою дракон перебуває в Єгипті.
Speak, and say, Thus saith the Lord God; Behold, I am against thee, Pharaoh king of Egypt, the great dragon that lieth in the midst of his rivers, which hath said, My river is mine own, and I have made it for myself. Ezekiel 29:3.
Промов і скажи: Так говорить Господь Бог: Ось Я проти тебе, фараоне, царю Єгипту, — великого дракона, що лежить посеред своїх рік, який сказав: «Моя ріка належить мені, і я зробив її для себе». Єзекіїля 29:3.
The prophetic location of the dragon moves. In the time of John, the seat of the dragon, which represents its throne, was identified as being in Pergamos.
Пророче місцезнаходження дракона переміщується. За часів Івана сидалище дракона, що являє собою його престол, було визначено як таке, що перебуває у Пергамі.
And to the angel of the church in Pergamos write; These things saith he which hath the sharp sword with two edges; I know thy works and where thou dwellest, even where Satan’s seat is: and thou holdest fast my name, and hast not denied my faith, even in those days wherein Antipas was my faithful martyr, who was slain among you, where Satan dwelleth. Revelation 2:12, 13.
І ангелові церкви в Пергамі напиши: Так говорить Той, хто має меч гострий, двосічний: Я знаю твої діла і де ти живеш, — там, де престол сатани; і ти тримаєшся Мого імені та не відрікся Моєї віри навіть у ті дні, коли Антипа, Мій вірний мученик, був убитий серед вас, — там, де живе сатана. Об’явлення 2:12, 13.
The practice of pagan Rome was to bring all the pagan deities they became associated with back to the city of Rome, and represent them in the Pantheon Temple. This is why Daniel records that the “place of his sanctuary was cast down.” The place of pagan Rome’s sanctuary was the city of Rome, which was cast down by Constantine in the year 330, but the sanctuary that was “in” Rome was the Pantheon Temple, Pan-Theon meaning, “the temple of all the gods”. The Romans moved the location of Satan’s seat to the Pantheon Temple from Pergamos. Sister White informs us that pagan Rome is the dragon.
Практика язичницького Риму полягала в тому, щоб приносити всіх язичницьких божеств, з якими вони входили в зв’язок, назад до міста Риму й представляти їх у храмі Пантеон. Ось чому Даниїл записує, що «місце святині його було повалене». Місцем святині язичницького Риму було місто Рим, яке було повалене Костянтином у 330 році, але святинею, що була «в» Римі, був храм Пантеон, Пан-Теон означає «храм усіх богів». Римляни перенесли місце престолу сатани до храму Пантеон із Пергаму. Сестра Вайт повідомляє нам, що язичницький Рим є драконом.
“Thus while the dragon, primarily, represents Satan, it is, in a secondary sense, a symbol of pagan Rome.” The Great Controversy, 439.
«Отже, хоча дракон передусім представляє Сатану, у другорядному значенні він є символом язичницького Риму». Велика боротьба, 439.
Pagan Rome divided into ten nations, and France became the king of the south when it introduced the atheism of Egypt during the French Revolution. By 1917, the dragon had moved from France to Russia. Verse ten represents 1989, and verses eleven and twelve, represent the battles of “the borderline” (Raphia and Ukraine), and the battle of Panium represents the third step the papacy accomplishes as she secures the threefold union in verse sixteen. It represents the hidden history of verse forty.
Язичницький Рим поділився на десять націй, і Франція стала царем півдня, коли вона запровадила єгипетський атеїзм під час Французької революції. До 1917 року дракон перемістився з Франції до Росії. Десятий вірш представляє 1989 рік, а одинадцятий і дванадцятий вірші представляють битви «прикордоння» (Рафія та Україна), а битва при Паніумі представляє третій крок, який папство здійснює, коли воно закріплює потрійний союз у шістнадцятому вірші. Це представляє приховану історію сорокового вірша.
We will continue this study in the next article.
Ми продовжимо це дослідження у наступній статті.
When Jesus came into the coasts of Caesarea Philippi [Panium], he asked his disciples, saying, Whom do men say that I the Son of man am? And they said, Some say that thou art John the Baptist: some, Elias; and others, Jeremias, or one of the prophets. He saith unto them, But whom say ye that I am? And Simon Peter answered and said, Thou art the Christ, the Son of the living God. And Jesus answered and said unto him, Blessed art thou, Simon Barjona: for flesh and blood hath not revealed it unto thee, but my Father which is in heaven. And I say also unto thee, That thou art Peter, and upon this rock I will build my church; and the gates of hell shall not prevail against it. And I will give unto thee the keys of the kingdom of heaven: and whatsoever thou shalt bind on earth shall be bound in heaven: and whatsoever thou shalt loose on earth shall be loosed in heaven. Then charged he his disciples that they should tell no man that he was Jesus the Christ. From that time forth began Jesus to show unto his disciples, how that he must go unto Jerusalem, and suffer many things of the elders and chief priests and scribes, and be killed, and be raised again the third day. Matthew 16:13–21.
Коли Ісус прийшов до околиць Кесарії Филипової [Паніум], Він запитав Своїх учнів, кажучи: За кого люди вважають Мене, Сина Людського? Вони ж сказали: Одні — що Ти Іван Хреститель; інші — Ілля; а ще інші — Єремія або один із пророків. Він каже їм: А ви за кого Мене вважаєте? І відповів Симон Петро та сказав: Ти — Христос, Син Бога Живого. Ісус у відповідь сказав йому: Блаженний ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло й кров відкрили тобі це, а Мій Отець, що на небесах. І Я також кажу тобі, що ти — Петро, і на цій скелі Я збудую Мою Церкву, і брами пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного; і що тільки зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небесах; і що тільки розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небесах. Тоді Він наказав Своїм учням нікому не казати, що Він — Ісус Христос. Відтоді Ісус почав показувати Своїм учням, що Йому треба йти до Єрусалима й багато постраждати від старійшин, первосвященників та книжників, і бути вбитим, і третього дня воскреснути. Матвія 16:13–21.